“Маємо триматися й продовжувати битися до перемоги”
історія відновлення прикордонника Ігоря Бану
“Маємо триматися й продовжувати битися до перемоги”
історія відновлення прикордонника Ігоря Бану
Продовжуємо публікацію інтерв’ю з захисниками, які після поранення пройшли реабілітацію завдяки грантовій програмі Фонду Вадима Столара. Цього разу ми поспілкувалися з військовослужбовцем 24-го прикордонного загону Ігорем Бану. У медичному центрі “Медбуд” він пройшов курс реабілітації від фонду “Відновлення духу”, котрий став одним із переможців третьої програми “Грант на важливу справу”. Про свій військовий шлях і досвід перебування в клініці боєць розповів OBOZ.UA.
Коли і як ви опинилися в лавах захисників?
Воюю з перших днів війни. Я служив у війську за контрактом і у 2010 році звільнився. У 2020 році поїхав працювати за кордон. З початком повномасштабної війни одразу повернувся до України та став на її захист. Не міг вчинити інакше, бо я давав присягу.
Розкажіть детальніше про вашу службу під час повномасштабного вторгнення.
З березня до травня 2022 року я чекав набору в прикордонні війська. Наступні три місяці провів уже в загоні, пройшли курси бойового злагодження, підготовку, перепідготовку до бойових виходів. Перший бойовий вихід наш був у районі Донецька.
Донецький напрямок – Мар’їнка, Красногорівка, Бахмут. За три роки війна дуже змінилась. Постійне вдосконалення досвіду, навчання. Три місяці відбули на бойових, три місяці ротація.
Потім – Часів Яр. Після цього нас прикомандирували до Сумського загону на підсилення. І далі направили на територію російської федерації в Курську область. Там і отримав поранення.
Можете розповісти про обставини, за яких ви отримали поранення?
Це було шостого січня, як то кажуть, за старим стилем на Святий вечір. Ми з побратимами виїхали на позицію. День провели там – і ворог пішов у наступ на нашу позицію. Ми почали відстрілюватися з автоматів. Натомість нас почали крити мінометами, полетіли дрони. Українські підрозділи намагались нас підтримати, але перекрити мінометний вогонь складно.
Я спочатку і не зрозумів, що трапилось. У наш бліндаж залетіла міна. Троє побратимів загинули, а шестеро поранених змогли вийти з позиції. Три тяжких і три середніх. Ми дивом змогли дійти до сусідніх позицій. Там хлопці надали першу допомогу, а ввечері нас евакуювали на перший медпункт. Я вже постійно був під наркозом і не пам’ятаю деталей.
У шпиталі я міг рухатись тільки на кріслі колісному. Це вже зараз завдяки лікарям можу потроху ставати на ногу, крісло поміняв на милиці, милиці на паличку, скоро і палички сподіваюсь позбутись. Йду на покращення!
Бойовий шлях
Бойовий шлях
Як проходило ваше лікування і подальше відновлення?
Після евакуації та стабілізаційного пункту нас привезли в сумський шпиталь. Там я лиш переночував і на ранок мене відправили до Київського центрального шпиталю прикордонних військ. Тут мені зробили низку операцій на руці і нозі. Потім сказали, що все, більше операцій не буде. Спочатку міг взяти милицю тільки в ліву руку, тому що права не працювала в мене, і вона ще досі відновлюється. Зараз вже краще, але ще сили повністю не відновились.
Раніше на милицях я міг пройти кілька метрів, а загалом лежав. Якщо треба було кудись дістатися, то лише на кріслі колісному. Потім до мене підійшов мій лікар і запропонував долучитись до програми реабілітації. Він сказав, що тут проходять відновлення багато хто з наших побратимів, зокрема з важкими пораненнями. Програма ефективна, дає хороший результат. Як тут не погодитись? От і проходжу. Вже є значний прогрес з ногою, покращилась рухливість руки.
Ставлення медичного персоналу чудове, професійні інструктори, які проводять з нами заняття. Завдяки тому, що вони для тебе стараються, у відповідь докладаєш максимум зусиль. Адже якщо вони так для мене стараються, отже, я теж маю бути старанним.
Рука повільно відновлюється, бо поранення важке, наскрізне, зачепило нерви. Та, наголошую, прогрес є. Нога вже значно краще працює. Скоро буду тренуватись марширувати.
Що вас особисто надихає і дає сили відновлюватися? Хто підтримує вас?
Хочу до внуків нарешті поїхати, побачити їх. Вони дзвонять до мене і кажуть: «Діду, коли ти прийдеш додому? Ми за тобою сумуємо”. Треба старатися для родини. Вдома чекає мати, донька, син, онуки.
А після одужання далі буду продовжувати службу. У мене інших варіантів немає, тільки далі битися до перемоги. Бажаю побратимам, які опинились у схожій ситуації, не опускати рук. Хлопці, тримаймося, до перемоги нам треба триматися. Ми єдина сім’я і ми ще повинні на Майдані перемогу зустрічати в парадному строю!
Історія прикордонника Ігоря Бану — це чергове свідчення того, скільки сили, гідності та незламності несуть у собі наші захисники. Завдяки підтримці небайдужих, зокрема Фонду Вадима Столара, вони отримують шанс не просто на відновлення, а на повноцінне життя після поранень.
Це третє інтерв’ю із серії публікацій про героїв, які пройшли складний шлях реабілітації та не втратили віри в себе, у побратимів і в Україну. У наступному матеріалі OBOZ.UA ми розповімо про незламний дух ще одного бійця, котрий за підтримки фонду повернувся до життя — з новою метою, новими мріями та все незнищенним прагненням до перемоги.