"НІКОЛИ НЕ ЗДАВАЙСЯ"

Історія відновлення старшого лейтенанта Збройних сил України Віталія Ламашевського

"НІКОЛИ НЕ ЗДАВАЙСЯ"

Історія відновлення старшого лейтенанта Збройних сил України Віталія Ламашевського

Серед тих, кому вже допоміг Фонд «Відновлення духу» – переможець третьої програми «Грант на важливу справу», — старший лейтенант Збройних сил України Віталій Ламашевський, який став одним із чотирьох українських воїнів, що в межах програми пройшли реабілітації в Медичному центрі «Медбуд» і розповіли OBOZ.UA про враження від реабілітації та про свій військовий шлях загалом.

Розпочинаємо серію інтерв’ю з Віталієм Ламашевським, який у 2022 році без вагань приєднався до лав Збройних сил України. І, незважаючи на поранення, не втратив віру в перемогу України. Його історія — це приклад сили духу та віри у себе, попри будь-які випробування та травми.

Віталію, розкажіть, будь ласка, з чого розпочався ваш бойовий шлях і як ви потрапили до лав Збройних сил України?

До початку повномасштабного вторгнення у мене було досить цікаве та стабільне життя, пов’язане з цивільною авіацією. Протягом тринадцяти років я працював у цій важливій галузі. Але коли небо України закрилося для цивільних літаків, а моя професія тимчасово стала неактуальною, я відчув, що мій обов’язок – стати на захист своєї країни. Тому в жовтні 2022 року я без вагань приєднався до лав Збройних сил України.

Який громадський досвід став вам у пригоді на війні?

Насамперед це мій попередній досвід в організації різноманітних процесів, у плануванні складних операцій та місій. Мої навички ефективної взаємодії з різними людьми та іншими підрозділами також зіграли важливу роль. На війні ми всі об’єднувалися заради досягнення головної мети – успішно виконати поставлене завдання та здобути перемогу. І, звичайно, для того, щоб усі повернулися додому живими та неушкодженими. Свій перший бойовий досвід я отримав у 2023 році, беручи участь у важких боях під Бахмутом.

Як і коли ви отримали поранення?

Це сталося під час виконання бойового завдання. Разом з побратимами виїжджали на розвідку місцевості. На жаль, на зворотному шляху ми натрапили на ділянку, яка, як виявилося, не була повністю зачищена від ворога, і потрапили під масований стрілецький обстріл. У тому бою я втратив двох своїх бойових товаришів, які загинули героїчною смертю. Мені одному дивом вдалося вижити. Це сталося посеред відкритого поля, де абсолютно не було жодного укриття. Мені надзвичайно пощастило, що наші хлопці, які були неподалік, почули звуки пострілів і вчасно прийшли на допомогу.

У момент евакуації ти перебуваєш у стані сильного адреналіну. У голові швидко прокручуються думки про те, що ти залишився живим і треба рухатися далі. Ти вже ніби приймаєш цю ситуацію і розумієш, що панікувати немає жодного сенсу, адже паніка лише ускладнить ситуацію і може призвести до гірших наслідків.

А вже після евакуації приходить усвідомлення того, що ти дійсно живий, і тепер головне – максимально мобілізувати всі свої внутрішні ресурси та мужньо перенести всі ці випробування. Дивно, але в той момент я навіть не відчув, що мені відстрілили два пальці на руці – болю просто не було. Зараз іноді відчуваю фантомні болі. Буває, свербить подушечка пальця, якого вже немає. До цього потрібно звикнути та ставитися до всього з певним гумором.

За час перебування на лікуванні я спілкувався з багатьма хлопцями, які в боях втратили кінцівки. Попри важкі поранення, ми намагалися підтримувати один одного і постійно жартували. Усі хлопці були, на диво, позитивно налаштовані. Особливо запам’ятався один, колишній футбольний воротар, який втратив на війні ногу. Його друзі подарували йому м’яч, і він з усмішкою сказав: “Хлопці, збираймо футбольну команду тих, хто без ніг!”. А я йому відповів: “А давайте тих, хто без рук, поставимо на ворота, а хто без ніг – на поле!”. Такий гумор допомагає не втрачати віру і силу духу.

Як ви дізналися про цю програму реабілітації?

Про цю програму мені розповіли знайомі. До цього я проходив тут певний курс лікування, але це було саме лікування, а не реабілітація. Згодом я дізнався від працівників медичного центру, що існує такий благодійний фонд, який надає гранти на реабілітацію, і що я можу подати заявку. Я вирішив скористатися цією можливістю, подав заявку – і її схвалили.

Я надзвичайно щасливий і вдячний за таку підтримку, адже тепер у мене є можливість продовжити працювати над відновленням моєї руки. Це процес, який потребує значного часу та зусиль. Треба докладати чимало волі, тому що особливо на перших етапах відновлення все проходить через біль. Моє головне бажання – максимально відновити функціональність руки до того рівня, який був до поранення. Я розумію, що для цього потрібен час і велике терпіння.

Скільки часу ви вже перебуваєте в цій програмі реабілітації та скільки ще, орієнтовно, доведеться?

Я перебуваю в програмі вже два тижні, і, за попередніми оцінками, попереду ще стільки ж.

Знаю, що після завершення цього курсу реабілітації ви маєте намір повернутися до лав Збройних сил України. Розкажіть, будь ласка, про вашу мотивацію.

А хто, як не ми? Я вважаю, що розпочату справу потрібно доводити до кінця. У мене є певний досвід, і цей досвід досить специфічний, він безпосередньо пов’язаний з тими завданнями, які зараз вирішуються на фронті. Сучасна війна стає все більш технологічною, тому я постійно розвиваюся в цьому напрямі. Я глибоко вірю, що можу бути корисним і допомогти наблизити нашу перемогу.

Що вас надихає та мотивує не опускати руки, а наполегливо займатися відновленням? Де ви черпаєте сили, що підтримують вас у тонусі?

Насамперед це моя власна внутрішня сила. Я така людина, яка завжди намагається знаходити позитив навіть у найскладніших ситуаціях. У мене є приклад для наслідування – це видатна історична постать Вінстона Черчилля. Його відоме гасло “Ніколи не здавайся” стало для мене життєвим кредо. Ось і я не збираюся здаватися. Зараз для мене не існує інших проблем, окрім однієї – це війна.

Я безмежно вдячний долі за те, що залишився живим. І якщо я пережив таке важке поранення, то, напевно, колись я ще зможу допомогти цьому світу.

Можливо, ви могли б дати якусь універсальну пораду іншим нашим військовим, які отримали поранення. Як знайти в собі цю внутрішню силу, щоб не здаватися і продовжувати боротьбу?

Я вважаю, що дуже важливо ставити перед собою певні виклики та наполегливо їх долати. Для мене таким викликом став спорт. Заняття спортом допомагають розвиватися, виходити із зони комфорту і досягати конкретних результатів. Я хочу побажати всім вірити у своє майбутнє. Дивитися на своїх близьких, радіти тому, що вони поруч. Потрібно вірити в краще, намагатися насолоджуватися життям, адже воно прекрасне, незважаючи ні на що. Головне – не зациклюватися лише на собі, читати цікаві книги, виходити на вулицю, спілкуватися з іншими людьми.

Звичайно, і в мене бувають складні моменти, і досить часто. У такий час мені допомагає проста прогулянка на свіжому повітрі, можливість зателефонувати рідним або поспілкуватися з друзями. Важливо знайти собі якесь хобі, заняття до душі. Спорт також є чудовим помічником, навіть якщо це не силові вправи, а, наприклад, шахи. Якщо людина нічим не займається, вона починає вигадувати собі негативні сценарії й слідувати їм.

Чи могли б ви порадити цікаві книги, які вас особливо вразили?

Мені дуже сподобалася книга Деніела Гоулмана “Емоційний інтелект”. А ще я б порадив Віктора Франкла “Людина у пошуках справжнього сенсу”. Ця книга саме про боротьбу, про ті складні ситуації, які трапляються в житті, і про те, як вони можуть надихати жити далі. Вона про стійкість духу та вміння боротися до кінця.

Можна провести аналогію зі спортом. Я свого часу пробіг півмарафон і знаю, як важливо правильно готуватися до такого випробування. Наша війна – це справжній марафон. Ми повинні крок за кроком, потроху, але наполегливо йти вперед, постійно прогресувати. На жаль, не варто очікувати на швидке завершення цієї боротьби. Тому дуже важливо знайти внутрішній баланс – намагатися бачити позитивні моменти, але при цьому не надівати рожеві окуляри.

Чи могли б ви порадити цікаві книги, які вас особливо вразили?

Історія старшого лейтенанта Віталія Ламашевського – це яскравий приклад того, як завдяки підтримці небайдужих людей та ефективним програмам, таким як “Грант на важливу справу” від Благодійного фонду Вадима Столара, наші захисники отримують необхідну допомогу на шляху до відновлення.

Це перше з чотирьох інтерв’ю на сторінках OBOZ.UA з українськими бійцями, які отримали допомогу від Фонду і, незважаючи ні на що, йдуть вперед. Розповімо про тих, хто бореться не тільки на фронті, а й за своє повноцінне життя після нього і для кого слова «не здаватися» — не гасло, а сенс життя.